Будішевська В.В. “Вадим Модзалевський –видатний архівіст України ( до 100-річчя створення системи архівних установ України )”

Важливою базою інформаційно-документального забезпечення розвитку держави, науки та культури є архіви. Саме вони володіють величезними інформаційними ресурсами, які відкривають перед користувачами можливості вивчення історії.

Одним із пріоритетних напрямків досліджень сучасної української історіографії є вивчення наукової і громадської діяльності провідних істориків, життя яких було пов’язане з Україною. Серед представників української історичної науки помітне місце займає Вадим Львович Модзалевський (1882-1920) – відомий український історик, археограф, генеалог, один із творців і організаторів архівної справи в Україні. Він прожив дуже мало, але пережив і здійснив більше, ніж це можна зробити в часи соціальної стабільності. При ближчому ознайомленні з його біографією пізнаєш особистість неординарну, не схильну до спокійного, розміреного життя, яка постійно прагне новизни.

Народився Модзалевський 28 березня (9 квітня) 1882 року у Тифлісі, де служив його батько. Навчався спочатку (1889-1892 рр.) у Виховному закладі Петербурзької губернії (в «Новой Деревне»), а потім у Першому кадетському корпусі, який закінчив у 1898 році. Після закінчення училища (1902 р.) Вадим Львович місцем проходження служби обирає 14-й саперний батальйон, розташований у Києві. Про те, істинним його покликанням стала історична наука, якою зацікавився ще будучи підлітком, з молодих років захопився архівними пошуками.

Справжню славу Вадиму Львовичу приніс його фундаментальний «Малороссийский Родословник», котрий і нині залишається головним довідником з генеалогії козацько-старшинських родів. Працю над ним учений розпочав у 1904-1905 роках та продовжував усе життя.

У 1907 році Модзалевський знову перебирається до Петербурга, де працює на посаді вихователя у тому ж Першому кадетському корпусі. Наступні чотири роки виявилися досить результативними для досліджень. Столичні бібліотеки й архіви, а особливо – Архів державної герольдії Сенату, де зберігалися документи українських дворянських родів – усе це давало необхідний матеріал для наукової праці.

Період активної історико-краєзнавчої діяльності Модзалевського пов’язаний з його перебуванням у Чернігові (1911-1918 рр.) на посадах керуючого справами Чернігівської губернської ученої архівної комісії та комісара з охорони пам’яток. За цей час напрямок його досліджень змінився від краєзнавчо-археографічного до вивчення історії мистецтва. Активна діяльність Вадима Львовича стала вагомим внеском у розвиток історико-краєзнавчих студій на Чернігівщині,  поставила його в ряд відомих діячів цього профілю.

У квітні 1918 року Модзалевського запросили на посаду Головного архівно-бібліотечного відділу Головного управління мистецтв і національної культури. З березня 1919 року Вадим Львович очолив архівну секцію Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини: за його керівництва під охорону держави переходили всі відомчі і приватні архіви Києва, на цей період почалося формування єдиного державного архівного фонду. Він  – рятівник архівосховищ Києва, автор архівної реформи.

У липні 1919 року В.Модзалевський очолив Головне архівне управління і Всеукраїнський головний архів, виконував обов’язки секретаря Комісії зі створення Української академії наук. Вадим Львович розробляв і розглядав питання утворення герба і печатки України,

Модзалевському українська національна наука зобов’язана утвердженням генеалогії як самостійної галузі. У складених родоводах учений намагався зробити розписи по можливості детальнішими, включивши в їхній текст, крім суто генеалогічних даних, інформацію майнового та іншого біографічного характеру. Генеалогічні пошуки для вченого були засобом для вивчення українського дворянства.

В.Модзалевський очолював архівну службу (1918-1920 роки) у буремні роки розбудови української державності та втілював у життя ідею створення Національного архіву, розробляв критерії відбору документів на державне зберігання. Він відстоював право державної власності на найцінніші документальні пам’ятки.

У 20-х роках ХХ століття в Україні у розвитку архівної справи відбулися значні зміни: створено нормативно-правову базу діяльності архівної галузі, проведено централізацію архівної справи, сформовано єдиний архівний фонд, здійснено перші кроки щодо підготовки архівістів.