Гаращук Т.С. Нормативно-правові основи організації діловодних процесів дворянських депутатських зібрань на території України (кінець ХУІІІ – початок ХХ ст.)

1 Нормативно-правові основи організації діловодних процесів дворянських депутатських зібрань на території України (кінець ХУІІІ – початок ХХ ст.) «Перший теоретик російського діловодства» – М. В. Варадінов – у своїй праці відмічав, що діловодство регламентують три джерела: закони, накази, інструкції урядових, міських і земських установ та звичай [1]. Для забезпечення чіткої організації роботи з документами дворянські депутатські зібрання мали керуватися загальноімперськими нормативними актами, що видавалися від імені імператора та Державної Ради – вищого законодавчого органу імперії. А також нормативними актами, що надходили з Сенату – вищого державного органу, який був підзвітний імператору. Та відомчими і міжвідомчими актами спеціально створюваних урядових комітетів і комісій при відповідних міністерствах та їх департаментах, що доповнювали чи уточнювали акти вищого законодавчого органу імперії, зокрема «сообщеніями» ревізійних комісій, які створювалися з метою проведення перевірок функціонування дворянських депутатських зібрань, їхнього діловодства та правомірності винесених рішень. Н.О. Леміш у своїй роботі, посилаючись на дослідження попередників, дає визначення існуючим на той час нормативним актам, якими могли користуватися тогочасні державні установи, зокрема і дворянські депутатські зібрання. Серед них такі: закони, циркуляри, «учреждения», «уложения», «высочайшие повеления, указы» тощо. Приходить до висновку, що визначити різницю, наприклад, між розпорядженнями, волевиявлення імператора та законами дуже важко [2]. Початок державного нормативного регулювання процесів діловодства та закріплення більш чітких його правил розглянуто у роботах А.М. Сокової, Л.М. Вялової, А.О. Лукашевича, Т.В. Виноградової, С.В. Русакової, Н.О. Леміш [3]. Це, перш за все, «Генеральний регламент» (1720 р.), який на законодавчому рівні оформив та закріпив канцелярські традиції. Він не тільки встановив норми документування, штат служилих людей 2 канцелярського відомства, на багато століть збагатив мову адміністративного спілкування. Для позначення видів документів впровадив нову термінологію («регламент», «інструкція», «екстракт», «меморія»). Повністю змінилися назви процедур, установ та посад: «реєстрація», «канцелярія», «колегія», «магістрат», «секретар», «нотаріус». Віповідно до «Учреждения для управления губерний Всероссийской империи» (1775 р.), за губернським правлінням, казенною палатою та присутственними місцями був встановлений та закріплений правовий статус. Листування, правила підписання, візування документів базувалися головним чином на нормах «Генерального регламенту». Значна увага приділялася правовій регламентації взаємовідносин верховної та місцевої влади з підвладними органами [4]. Тематично та хронологічно близькою до теми нашого дослідження є дисертація Л.Ю. Конькової [5], в якій простежується формування та розвиток документації життєдіяльності населення Росії, зокрема найбільш привілейованого її стану – дворянства. Хоча дослідження стосується суто російських територій, українські мали свої відмінності та особливості, дає хороше підгрунття для порівняння. Основним законодавчим актом, який містив ряд важливих положень, що регламентували діяльність ДДЗ була «Жалувана грамота дворянству». Мета діяльності депутатських зібрань – це складання родовідної книги. Тому статті 66-71 Грамоти регламентували порядок їх складення, а саме: «во всякой губернии составить дворянскую родословную книгу, в коей вписать дворянство той губернии, дабы доставить каждому благородному дворянскому роду тем наипаче способие продолжить свое достоинство и название наследственно, в поколение, непрерывно…» [6]. 76-82 статті містять інформацію про шість частин родовідної книги, куди мають вписуватися в алфавітному порядку дворяни, що вже довели своє шляхетне походження. 72-92 статті цього документа регламентували порядок оформлення дворянських списків повітовими предводителями. Список мав 3 бути складеним в алфавітному порядку і відповідати формі, яка була передбачена Грамотою і складалася із семи пунктів: 1. ім’я, прізвище та вік; 2. сімейний стан; 3. кількість дітей, їх імена та вік; 4. кількість селян, що числяться за ним згідно останньої ревізії та кількість маєтків; 5. чи проживає в даному повіті; 6. який має чин; 7. місце служби [там само]. 8 серпня 1788 року вийшов «Высочайше утверждённый формуляр грамот, каковые должны быть выдаваемы из Дворянских депутатских собраний дворянам, доказавшим благородное происхождение»[8]. У фонді Київського дворянського депутатського зібрання збереглася грамота, видана дворянину Івану Артемовичу Павленко-Донченко 15 липня 1795 року, про внесення його та його роду в другу частину дворянської родовідної книги Київської губернії [9]. Її зміст в повній мірі відповідав зразку, приведеному в законі. Але іменним указом від 4 грудня 1796 року депутатам було заборонено видавати грамоти у зв’язку з тим, щоб припинити «небрежения», тобто зловживання, які спостерігалися при розгляді доказів та видачі грамот. Депутати, що працювали у зібраннях, вважали своїм основним завданням видачу грамот, тому заборона викликала у них питання про доцільність свого існування. Так наприклад, Костромське дворянське зібрання з цього приводу направило в Сенат «доношеніє», в якому пропонувало припинити своє існування та «присутствіє». Наслідком став указ від 20 червня 1799 року, де чітко наголошувалось, що зібрання створені для складання та продовження родовідної книги. Вони повинні приймати та розглядати «прозьби», а результати розгляду – «определенія» – разом із справами про дворянське походження направляти на розгляд у герольдію. Про це просителям не видавати ніякого свідоцтва «без повеления вышняго начальства» [10]. 25 серпня 1800 року вийшов сенатський указ «О содержании в каждом уезде дворянской родословной книги с приложеним форм оной», який вносив уточнення щодо ведення родовідної книги. Нова книга мала 6 розділів (граф): у першу графу вносили чин, ім’я та прізвище, посаду дворянина; у другу 4 записували сімейний стан та кількість дітей чоловічого роду з іменами та вказівкою на службу, якщо така є; третя графа фіксувала кількість селян, якими володів дворянин на момент останньої ревізії; у четверту мали вноситися всі новонароджені сини і при цьому давалося роз’яснення, як саме записувати; п’ята графа була призначена для тих дворян, чий герб був внесений у гербовник ( вказати, в яку частину); в шосту записували дворян, докази яких Герольдія визнала недостатніми, необхідно було вказувати, коли саме це відбулось. Окрім того указ містив додаток із зразком родоводу. В родоводі у верхньому правому куті необхідно було зображати герб кольоровий і давати пояснення усім фігурам, що в ньому є. А з лівого боку необхідно було зображати поколінний розпис. І тільки після цього викладати докази. В указі наголошується, що деякі губернії вже прислали свої книги старого зразка, то їх не треба переписувати, але нові присилати вже згідно вказаних вимог. Серед губерній, що відіслали родовідні книги називають і Київську [11]. Інакше справи були обставлені в ВДДЗ, від якого згідно указу №212 від 16 лютого 1814 року герольдія вимагала копію родовідної книги, що мала відповідати пунктам жалуваної грамоти та указу 5 серпня 1800 року. Крім того герольдія зауважила, що «из оного собрания в Герольдию дворянских родословных книг совсем прислано не было» [12]. За указом слідує «Рапорт о получении указа с донесением», суть якого зводиться до того, що необхідно немало часу, щоб дані книги привести в порядок. Указом від 20 травня 1814 року герольдія розглянула причини, по яких копія родовідної книги не готова, іще раз наголосила на необхідності негайного виконання даного указу і щоб в майбутньому такі книги висилались вчасно [13]. Волинський предводитель дворянства, російський князь М.К. Імеретинський вважав, що такі книги в Волинській губернії не тільки не складалися згідно форми, а взагалі до 1829 року не можна говорити про їх існування. Тільки в 1829 році вони були складені, але не відповідали встановленій формі та не були надіслані ні в губернське правління, ні в Герольдію [14]. 5 Окрім того в указі від 25 серпня 1800 року наголос робився на те, що депутатські зібрання повинні видавати дворянам «свидетельства», в якому повинно бути вказано «такой-то именно состоит в числе дворян такой-то губернии и имеет в таком-то уезде деревни». Такі документи надавати і малолітнім дворянам («недорослям») для надання їх при вступі на військову службу. Копія такого «свидетельства» через губернське правління необхідно було надавати в герольдію [15]. В іменному указі від 9 грудня 1810 року говорилося, що в «свидетельстве» для неповнолітніх при вступі на службу є обов’язковою інформація «где отец его служил, или то, что доказывает его дворянство» [16]. Сенатський указ від 10 червня 1820 року наголошував, що у «свидетельствах», що надавалися дворянським дітям при вступі у службу, мало описуватися «происхождение их со всей подробностью». У випадку, коли Інспекторський департамент матиме сумніви щодо достовірності його, звертатимуться до Герольдії для звірення [17]. Герольдія дійсно перевіряла ці «свидетельства» про що знаходимо укази такого змісту: «Герольдия разсматривая Свидетельство Сего Собрания…», «помещенные в том свидетельстве документы есть недостаточными»[18]. Маршали висловлювали своє обурення з цього приводу і зверталися з протестами в герольдію. Результатом протесту Могилевського та Віленського маршалів став указ від 6 лютого 1829 року, який не тільки забороняв протестувати, а роз’яснював, що правила викладенні в Грамоті поширюються як на Великоросійські, так і на колишні Польські губернії. Указ дозволяв притягувати до відповідальності «какая на подобные случаи изображена в конституциях, тому краю изданных», у зв’язку із зловживаннями в депутатських зібраннях колишніх Польських губерній. Згідно закону, по-перше, малолітні та неповнолітні дворяни мали надавати не «свидетельства», а копії з протоколів, що завірені губернським предводителями або маршалами. У випадку, коли протокол був складений до народження дворянина, зібрання були зобов’язані доповнити старе 6 «определеніе» поправками, помістивши туди нових осіб, яким мали видаватися копії протоколів. По-друге, малолітній дворянин, або як тоді писали «недоросль», мав надати на розгляд «увольнительный» батька, де мало бути описано все його проходження служби або послужний список за підписом начальника з останнього місця служби. По-третє, у будь-якому випадку надавати метрики про народження та хрещення за підписом священика та посвідчений консисторією. І останній пункт, акти на іноземних мовах (в тому числі і на польській) перед відправленням перекладати (з засвідченням самого перекладача), згідно указу від 17 вересня 1803 року [19]. У фонді Волинського дворянського депутатського зібрання знаходимо указ Сенату, датований 9 липня 1803 року, який стосувався устрою герольдії та служби чиновників в різних «присутственних» місцях. Адресувався губернському правлінню, яке повинно було розіслати цей указ: «об оном для сведения и до кого относится будет исполнение здешним Казенной Палате и главному Суду сообщить, Дворянской комиссии дать знать, а продчим присудственным местам, поветовым маршалам и городничих послать указы»[20]. Другий пункт стосувався безпосередньо роботи дворянських депутатських зібрань, наголошувалося, що у зв’язку із зловживаннями в депутатських зібраннях деяких губерній та включенням в дворянський стан осіб, що не мали на те права в подальшому уникати такого стану речей для цього потрібно було: «дабы при внесении дворянських родов в родословные книги, найстрожайше наблюдаемы были правила, изображенные в 92 статье дворянской Грамоты, изданной в 21 день Апреля 1785 года. Свидетельство же двенадцати же благородных особ принималось бы не иначе, как в подкрепление только доказательств по точному смыслу 12 пункта вышеозначенной статьи и то таких дворян, в благородстве которых нет ни малейшего сомнения»[21]. Оскільки в цьому указі вживається словосполучення «поветові маршали», то він стосувався колишніх польських територій. 7 Діяльність дворянських депутатських зібрань підпорядковувалася безпосередньо Сенату. За винятком тих моментів, коли деякі положення Грамоти відмінялися і зібрання контролювалися з боку губернатора. Але 2 квітня 1801 року Олександр І Маніфестом відновив Грамоту [22]. Саме тому 30 квітня 1806 року Сенатом виданий указ «О порядке сношений дворянських депутатських собраний с губернськими правлениями», де вказувалося, що зібрання «по делам своим ни от кого, кроме Сената, не зависят. Следственно не подчинены губернським правлениям и палатам», «а потому и образ повелительной переписки не имеет тут места» [23]. Причиною видання указу є те, що питання взаємовідносин не регламентувалося ні Грамотою, ні «Учреждениями для управления губерниями», а з губернських правлінь у зібрання надходять «сообщенія», а іноді і «повелительные указы». Цей же указ за №1394 знаходимо у фонді Київського дворянського депутатського зібрання [24], де міститься така інформація, що Сенат 20 лютого 1806 року до відома Олександра І подав пропозицію про порядок взаємовідносин, на що імператор власною рукою написав: «Быть по сему. Александр». 28 травня 1808 року був виданий іменний указ, проголошений міністром внутрішніх справ «О форме сношений начальников губерний с предводителями дворянства» [25]. Виданий указ у зв’язку з тим, що не було визначено, яким чином мала відбуватися переписка між цими установами. Було проголошено, що переписка має бути «какая министерству внутренних дел с подведомственными ему местами присвоена». Форма А. регламентувала переписку предводителів дворянства з начальниками губерній: о том-то: Г-ну ( ) Гражданскому От ( )Гу- Губернатору ернського или Уездного Пред- Здесь изъясняется содержание 8 водителя Дворян- отношения ства матра 1808 Губернский предводитель №0 000 №№ Форма В. регламентувала переписку губернаторів з предводителями дворянства: Г-ну ( ) Губернскому или Уездному Предводителю (чин, имя, отчество и фамилия) Здесь изъясняется содержание отношения о том-то: март 1808 Гражданский губернатор №0 000 №№ Подібним є указ Сенату від 18 листопада 1821 року «О порядке сношений губернських правлений и палат с предводителями дворянства»[26] (підняв це питання новгородський губернський прокурор). На питання чи мають право губернські правління відсилати накази повітовим предводителям і вимагати від них рапортів, указ дає таке роз’яснення: усі питання вирішуються через депутатське зібрання або предводителя дворянства, а переписка визначена указом від 30 квітня 1806 року. Але дворянські депутатські зібрання, що функціонували на території України на початку своєї діяльності керувалися скоріше законодавством, яке було успадковане від Польщі, ніж загальноімперським. В першу чергу це пов’язано з довгим перебуванням у складі Речі Посполитої та особливим статусом, який їм було надано після приєднання до складу Російської імперії. 19 травня 1802 року в іменному указі «О избрании чиновников в губерниях от Польши присоединенных, также в Малороссийских и Белорусских» говорилося, що на цих територіях вибори були основані на «древних их правилах», а їх необхідно привести у відповідність до «Учреждений» [27]. Він став результатом звернення дворян Волинської губернії з проханням унормувати вибори, оскільки паралельне існування польського права та 9 сенатських указів призводило до непорозуміння під час обрання на посади. Дворянство приєднаних територій усвідомлювало різницю між польською шляхетською та російською традицією, що призвело до прагнення навести лад у місцевому управлінні. Указ від 19 травня 1802 року не змінив суттєво внутрішньої організації дворянських зібрань, але стверджував російську владу та пропонував заміну колишнім сеймикам (Казначеєва Л.М. Волинське дворянське зібрання (1796-1917): функції, структура, участь у системі органів влади. – Дисертація кандидата історичних наук. – 07.00.01. – Київ, 2008. – С. 56). 10 грудня 1802 року іменний указ, оголошений міністром внутрішніх справ про дозвіл повітовим маршалам Малоросійських губерній у їхніх справах користуватись не одним, а двома письмоводителями (із дворян, яких вважали на дійсній службі) у зв’язку із зростанням кількості справ [28]. 3 березня 1805 року іменний указ «О порядке дворянских выборов в губерниях, от Польщи присоединенных» наголошував на тому, що в доповнення до указу від 19 травня 1802 року кожному повітовому маршалу від губернатора повинна бути видана «за подписанием и печатью его и за скрепою губернского маршала шнуровая книга», в яку треба вписувати всіх дворян, що мають право брати участь у виборах. Обов’язки повітового маршала: список із цієї книги та відмітки про зміни у складі дворян повіту надавати губернському маршалу, який повинен був зберігати «сей список при делах» та робити примітки про зміни у складі дворянства певного повіту. Повітові книги мав право переглядати губернатор, але тільки на місці їх збереження [29]. В. С. Шандра [30] у історико-евристичній довідці про кодифікацію та публікацію російських законів зазначає, що уряд Російської імперії відразу відчув значну відмінність власних законів від провінційних. Тому одночасно з підготовкою «Свода законов Российской империи» йшла у другому відділенні кодифікація провінційних законів: прибалтійських, остзейських і західно-русського краю як вони в той час називалися «Узаконения для 10 губерний от Польши присоединенных и малороссийских на особах правах состоящих». Навіть здійснювалася підготовка окремого зводу місцевого права, яке було чинним в Західних губерніях, приєднаних від Речі Посполитої. В губерніях створювалися комітети для збирання місцевих законів. Закони мали вийти у двох варіантах – російською та польською мовами. У 1838 році підготовлений звід був переданий на розгляд Державної Ради, але її члени висловили сумніви щодо законності місцевих привілеїв (з 15 запропонованих проектів було розглянуто і затверджено імператором 10). Важливим є питання мови, що використовувалася в офіційному діловодстві. Так наприклад, у Волинському дворянському депутатському зібранні тільки з 1834 року з протоколів повністю зникає польська мова. Це було пов’язано із заходами щодо викорінення польського елементу після придушення Листопадового повстання 1831 року. До того часу Сенат та герольдію не турбувало мовне питання всередині зібрання. Їх цікавило, щоб документи, що поступали на перевірку були з перекладом на російську мову (можливо, для власної зручності). Про що знаходимо указ, направлений в Київське дворянське депутатське зібрання від 9 липня 1800 року за №3021. В указі наголошувалося про те, що вже з цього приводу були неодноразові вказівки. Цікаво, що герольдія пише: «что бы представляемые документы на польском диалекте были переведены на русский язык» [31]. Читаючи журнал засідань Волинського депутатського зібрання за 1826 рік, знаходимо запис, з якого видно, що депутати російську мову вважали діалектом: «перевести таковые на Российский діалект, отправить в Герольдию» [32]. У цьому ж фонді збереглися укази, що надходили із Сенату разом із рапортами до них. Зустрічаються цікаві рапорти як на указ від 30 вересня 1809 року, аркуш вертикально розділений на дві частини: зліва рапорт польською мовою, а справа російською [33]. Французький дослідник взаємовідносин польської шляхти Правобережної України з російською владою Даніель Бовуа у своїй роботі наголошує, що саме Волинська шляхетна еліта вела себе так, наче перехід під російське панування майже нічого не змінив. Це 11 віддзеркалювалося і в діловодстві. Як приклад наводить лист, написаний теж двома мовами Ворцелем (губернським маршалком волинського дворянства) Кочубеєві (міністру внутрішніх справ) 5 січня 1804 року. Уперше, зазначає Бовуа, в «офіційному діловодстві» текст написано двома мовами: лівий стовпчик російською, правий – польською, що виразно відображає амбіції та ілюзії шляхетської еліти [34]. Паралельно мовному питанню слід розглядати і термінологію щодо визначення посади предводителя. Вивчаючи журнали засідань волинських депутатів приходимо до висновку, що до середини 1832 року термін «предводитель» не зустрічається, а тільки «маршал», «повітовий маршал». Пізніше зустрічаємо цей термін, очевидно це пов’язано з сенатським указом від 23 лютого 1831 року «Об именовании в бумагах Предводителями дворянства всех тех лиц, которые состоят в сих должностях, имеют в некоторых губерниях различные названия». В указі наголошувалося, що в першу чергу це стосується територій, приєднаних від Польщі, Малоросії та Остзейських губерній [35]. Для більш об’єктивного та комплексного аналізу принципів організації діловодства в дворянських депутатських зібраннях слід розглядати не тільки загальноімперські закони, але й «сообщенія» ревізійних комісій, які створювалися з метою проведення перевірок функціонування дворянських депутатських зібрань, їхнього діловодства та правомірності винесених рішень. 12 лютого 1828 року прийнято «Высочайшее мнение» Державної ради про затвердження при Сенаті комітету, який розробить правила для проведення у депутатських зібраннях ревізій у зв’язку з тим, що поширені зловживання в цих установах і багато осіб користуються пільгами дворян, не маючи на це права. Коли правила ревізії будуть розроблені і Сенатом затверджені, надати їх до розгляду в Державній раді [36]. У фонді ВДДЗ є сенатський указ №5579 від 21 червня 1834 року, в якому повідомлялося, що згідно «Мнения Государственного совета» 20 12 квітня 1834 року створювалися особливі комісії для ревізії дій дворянських депутатських зібрань в кожній губернії, де вони існують. В їх обов’язки входила ревізія справ з моменту створення зібрань і включно по 1829 рік. А ревізія після 1829 року відносилась до компетенції герольдії. Всі дворянські зібрання зобов’язані були згідно цього наказу негайно доставляти в герольдію короткі відомості: які родини затверджені в дворянстві з 1829 року по 1 травня 1834 року [37]. Вийшло зазначене «Мнение» 20 квітня 1834 року і носило назву «О производстве обревизования действий Дворянских Депутатских Собраний». Для ревізії дій зібрань передбачалось: 1. створити особливу комісію, в якій головою має стати совісний суддя, членами – два кандидати на посаді голови палати та два члени дворянських зібрань, губернському прокурору приймати участь. Депутати не мали права обревізовувати справи, які формувались під час їхньої роботи. 2. Створити канцелярію з достатньою кількістю чиновників, які мають утримуватися на дворянську касу кожної губернії. Комісія має працювати згідно такого ж графіка як у інших присутственних місцях. Вимоги, які комісія має право пред’являти до дворянських зібрань: 1. чи складена дворянська родовідна книга згідно форми від 25 серпня 1800 року; 2. чи мають у себе повітові предводителі алфавітні списки всіх дворянських родів, які складені по формі Грамоти і чи передні такі списки до губернського предводителя; 3. чи отримували повітові предводителі дані про нових дворян, та дворян новонароджених і чи передавали ці відомості в дворянські зібрання для внесення в дворянську родовідну книгу; 4. чи була складена та прочитана на загальних зборах вищезазначена книга; 5. чи відправляли зібрання копії з дворянських родовідних книг в губернське правління для збереження в архіві та в герольдію. Восьмий пункт «Мнения» звучав так: «при ревизии самого делопроизводства Дворянских депутатських собраний касательно утверждения дворянских родов и выдачи грамот удостовериться» а) чи 13 записані «прошенія» і документи на дворянство в спеціально встановлені законом книги та реєстри; б) чи згідно закону складалися «определенія» з цих «прошеній» і чи всіма членами вони підписані; в) чи відповідають документи на дворянство 92 статті Грамоти; г) чи «заведена» книга, в яку необхідно вписувати всі ті грамоти, які видавалися дворянам з вказівкою на те, коли і кому видані [38]. З цього приводу розглянемо «сообщеніє» Комісії височайше затвердженої для обревізування дій дворянських депутатських зібрань від 27 травня 1836 року за №39. Волинські депутати відправили в цю комісію 40 справ на ревізію. Перевіривши їх, зробили такі висновки: 1) у справах відсутні описи та «прошенія», тому комісії невідомо «на каком основании оные дела начали свое производство в Собрании», 2) надати для перевірки реєстр «прошеній», реєстр документів, що додані до них, книги «определений» (протоколів), 3) реєстр грамот на підтвердження дворянської гідності з вказівкою коли і кому були видані, 4) невідомо чи складена родовідна книга за формою, яка була розіслана при указі Сенату від 25 серпня 1800 року, 5) про алфавітні списки «совершенно умолчано», тобто невідомо чи вони ведуться. Також відсутні дані про тих дворян, що недавно були зачислені до цього стану. Члени комісії наголосили, що без виконання цих вимог не можуть розпочати перевірку справ. Вимагають акуратно готувати справи, які мають поступити на ревізію і «не доставлять в таковом виде, в каком они ныне из собрания в комиссию получены» [39]. Депутати з кожного пункту дають відповідь. Пояснюють, що при кожній справі є копії протоколів, які розкривають обставини виникнення та її сутність, тобто вони повністю заміняють опис. Що стосується «прошеній», то із справ видно, що з самого початку документи подавалися без «прозьб». Родовідна книга з моменту відкриття зібрання, тобто з 29 жовтня 1801 року складена за формою, розісланою при указі Правительствующого Сенату. Вона згідно ст.88 із грамоти 1785 року на загальному зібранні дворянства Волинської губернії в 1832 році була прочитана та схвалена. Щодо іменних 14 списків депутати запевняють, що вони виготовлені, але «по ошибке канцелярской не приложены к сообщению и делам». Щодо алфавітних списків їх відповідь є зовсім незрозумілою. Напевно, що їх не було. Відносно свідчень про тих дворян, що недавно отримали цей статус зібрання «поспешит с ответом». І останнє, стосовно протокольних книг, зібрання відмовляється надати відразу, оскільки «ежедневно исполняет требования, то для непрекращения дел производства не может доставить всех требуемых книг» [40]. Розглянувши це «сообщеніє», можна зробити деякі висновки. По- перше, станом на 1836 рік певні вимоги щодо здійснення діловодства у дворянських депутатських зібраннях вже були, про що свідчать зауваження комісії. У справі повинен бути опис та ініціативний документ, який слугував мотивацією для її формування. Але перші справи формувалися без «прошенія», тобто заяви, а на основі подання тільки документів, що підтверджували дворянське походження. По-друге, депутатські зібрання вели свої справи, незважаючи на ці вимоги. Навіть не тому, що не хотіли, а тому, що не знали багатьох законів. У них в наявності була тільки жалувана грамоту дворянству, на яку постійно і посилалися. Про відсутність нормативних актів свідчить указ, що прийшов з Герольдії в 1837 році. З указу видно, що дворянське зібрання просило про «исходатайствование для оного полного комплекта Свода законов». Герольдія дає негативну відповідь і рекомендує «приобрести оное покупкою, где следует» [41]. Н.О. Леміш [42] у своєму дисертаційному дослідженні наводить приклад, що у всі присутственні місця Чернігівської губернії було надіслано 15 примірників «Свода…» в 1836 році та 103 примірники в 1839 році. А Волинська губернія, зокрема дворянські депутатські зібрання в той же час не могли повною мірою користуватися нормативно-правовою базою Російської імперії як в цілому, так і в діловодстві конкретно. Справи, книги та журнали велися так, як було зручно, без врахування багатьох нюансів. Тому на питання комісії 15 приходилось багато чого вигадувати. Зокрема те, що списки не додані з вини канцелярії. Перші справи дійсно формувалися без «прошеній», тобто заяви, а на основі подання тільки документів, що підтверджували дворянське походження. У фонді Київського дворянського депутатського зібрання при деяких указах з Сенату за 1803 рік знаходимо «прошенія», які подавали дворяни, але Сенат повертав їх у зібрання для того, щоб отримати докази шляхетності. Ці «прошенія» так і підшиті з указами, а не в справі [43]. Не всі укази, що регламентували діяльність дворянських депутатських зібрань, могли дати чіткі відповіді на питання, що виникали у депутатів під час їхньої роботи. Так наприклад, гострим стояло питання про те як завіряти виписки із судових актів (заповіти, поділ спадщини, дарчі, різні привілеї) – ті документи, що були основою для підтвердження дворянського походження, зберігалися в урядових установах та мали юридичну силу. В донесенні Віленського губернського прокурора до міністра юстиції говорилося про те, що виникла проблема із завіренням виписок із судових актів, оскільки Віленська ревізійна комісія вимагає «удостоверений» від повітових стряпчих, а Віленське дворянське депутатське зібрання тільки самих виписок із судових місць. Результатом стає указ Сенату №3344 від 11 вересня 1841 року, що зберігся у фонді Волинського депутатського зібрання. Спираючись на положення від 4 січня 1840 року та «определение» Сенату від 16 лютого 1840 року, згідно яких для ревізійних комісій та депутатських зібрань Західних губерній на кожній виписці із судових актів вимагати від стряпчого довідки, що вона звірена з оригіналом, Сенат вимагає від тимчасового «присутствія» герольдії «предписать» ревізійним комісіям та депутатським зібранням діяти згідно цих положень. Все зробити з метою «предупреждения всякого подлога в документах, служащих основаним дворянства» [44]. Наступним у плані завіряння документів став сенатський указ від 15 березня 1844 року за №4572 «О порядке заверения актов выдаваемых из книг присутственных мест Царства польского и из архивов Галиции и княжества 16 Познанского» [45]. Сказано про те, що нема загальних правил, які б регламентували порядок завірення актів із-за чого в одному і тому самому випадку використовуються різні підходи, що викликає непорозуміння. 27 квітня 1837 року для цих територій були розроблені правила. Враховуючи їх, а також щоб уникнути всякого роду зловживань, Сенат вимагає, щоб виписки із актових книг були завірені наступним чином: а) видані із книг «присутственних» місць Царства Польського місцевим цивільним губернатором з «удостоверением» його підпису особливою канцелярією намісника; б) видані із архівів Галіції та князівства Познанського головним керівництвом краю згідно місцевих законів та форм. А також посвідчені підписами послів Австрійських чи Прусських, що знаходилися в Санкт- Петербурзі. Іще один указ №8315 від 23 травня 1844 року із Герольдії став результатом розгляду рапорту Волинських депутатів. В рапорті стояло питання: чи вважати правомірними (рівносильними) підписи стряпчих і тих, хто заміщає їх місце (секретарями повітових судів і магістратів) на виписках із актових книг; і чи відправляти такі справи в Герольдію, чи повертати для завірення стряпчими. Герольдія постановила: для всіх депутатських зібрань Західних губерній вважати такі підписи рівносильними у тому випадку, коли секретарі їх підписували під час виконання обов’язків стряпчих по розпорядженню керівництва, про це повинні бути відповідні підписи на самих виписках із актових книг [46]. Ці укази не змогли запобігти фальсифікації, до якої прибігали бажаючі набути дворянство. Якщо законних підстав для цього не було, то деякі «дворяни» шляхом вписування актів у книги й одержання з них, завдяки хабарам чиновникам установ, в яких зберігалися книги, виписів з книг. Хоча фальсифікація книг мала місце і в попередні століття, в першій половині ХІХ ст. вона набула значно більших розмірів. За актовими книгами складалися фальшиві грамоти на володіння маєтками і селянами, а то й прямо на шляхетський титул. Добуті й відповідно засвідчені виписи таких документів 17 згідно із законом мали таку юридичну силу, як і оригінали. Кількість дворян підозріло зросла, лише в Київській губернії налічувалося 43 тис. осіб шляхетського походження, з яких справжніми землевласниками були ледь 3 тис., решта – безземельні [47]. Щоб якось запобігти такому стану речей, 30 листопада 1869 року вийшов іменний указ, оголошений Сенату міністром юстиції, який зобов’язував призупинити провадження по всіх справах колишньої польської шляхти, що містили документи, завірені Київським центральним архівом [48]. 28 червня 1912 року заборона з цього архіву була знята, але встановлені нові правила порядку видачі виписів із актових книг [49]. Стосовно звичаю, як третього складового елементу регламентації діловодства, слід зазначити, що канцелярський звичай завжди і у всіх країнах мав широкий вплив. Він поряд із законом зіграв суттєву роль в підтримці культури писемного ділового спілкування. Протягом усієї історії Росії закон у свідомості людей мав досить відносне значення, вони часто віддавали перевагу керуванню духом аніж законом. Особливо це явище було помітним у провінції, де серед місцевих особливостей була і елементарна нестача грамотних чиновників. В.Ф. Янкова зазначає, що слід враховувати, що закон та звичай постійно знаходились у тісній взаємодії: найкраще із того, що було набуте звичаєм, ставало законом, закон у свою чергу впливав на звичай [50]. Таким чином, нормативно-правова регламентація діловодних процесів діяльності дворянських депутатських зібрань на території України представлена системними нормами, що мали імперативний принцип регулювання. За весь час існування зібрань влада намагалася упорядкувати організацію їх діловодства, так як і уніфікувати всі процеси в державі. Але їй постійно приходилось вносити доповнення та уточнення, що були необхідні для вказаних територій як таких, що існували на «особливих правах». Попри всіх старань існуючої влади Волинське та Київське депутатські зібрання на початку своєї діяльності керувалися скоріше законодавством, яке успадкувало від Польщі, ніж загальноімперським, в першу чергу це 18 пов’язано з довгим перебуванням у складі Речі Посполитої. Як бачимо, особливо гостро і довго стояло питання використання російської мови в офіційному діловодстві. Вагомий внесок, доповнення та уточнення в організацію роботи з документами депутатських зібрань зробили ревізійні комісії. Також укази, що видавалися в результаті подань самих депутатських зібрань свідчили про те, що «на місцях» було багато питань та неточностей, які законодавчо не регламентувалися, але потребували негайного розв’язання. ________________________________________________ 1. Варадинов Н. В. Делопроизводство или теоретическое и практическое руководство к гражданскому и уголовному, коллегиальному и одноличному письмоводству, к составлению всех правительственных и частных деловых бумаг и к ведению самих дел. – СПб., 1857. – С. 2. 2. Леміш Н.О. Організація діловодства в органах державної влади Чернігівської губернії (1802-1856 рр.): дисертація кандидата історичних наук. – 27.00.02. / Н.О. Леміш. – К., 2009. – С.57. 3. Сокова А.Н. О создании русской традиционной формы документа в делопроизводстве госучреждений ХУІІІ-ХІХ вв. / А. Н. Сокова // Труды ВНИИДАД. – М., 1974. – Т. V, ч. 1. – С. 206-236.; Вялова Л.М. Организация делопроизводства центральных органов самоуправления в законодательных актах Российской империи первой половины ХІХ века: дис. … канд. ист. наук. – 05.25.02 / Л.М. Вялова. – М., 1987. – 211с.; Лукашевич А.А. Развитие губернской делопроизводственной документации 70- 90 – х гг. ХУІІІ века: канд. ист. наук. – 05.25.02 / А.А. Лукашевич. – М., 1995. – 242с.; Виноградова Т.В. Организация делопроизводства губернских административных учреждений Российской империи в первой половине ХІХ века: на материалах Олонецкой губернии: канд. ист. наук. – 05.25.02 / Т.В.Виноградова. – М., 2004. – 196с.; Русакова С.В. Эволюция систем документирования 19 деятельности губернских учреждений ХУІІІ – начала ХІХ вв.: по документам Государственного архива Тверской области: канд. ист. наук. – 05.25.02 / С.В. Русакова. – М., 2007. – 171с.; Леміш Н.О. Організація діловодства в органах державної влади Чернігівської губернії (1802-1856 рр.): дисертація кандидата історичних наук. – 27.00.02. / Н.О. Леміш. – К., 2009. – 187с.; 4. ПСЗ 1. Т. 4. №3534; ПСЗ 1. Т. 20. № 314392. 5. Конькова А.Ю. Формирование и развитие систем документации жизнедеятельности населения России ХУІІІ – начала ХХ веков: канд. ист. наук. – 05.25.02 / А.Ю. Конькова. – М., 2004. – 231с. 6. ПСЗ 1. Т. 12. №16187. 7. Там само. 8. ПСЗ 1. Т. 22. №16698. 9. ДАКО, ф. 782, оп. 2, спр. 1, арк. 1. 10. ПСЗ 1. Т. 25. №19020. 11. ПСЗ 1. Т. 26. №19531 12. Держархів Житомирської області, ф. 146, оп.1, спр. 1, арк. 55-55зв. 13. Там само, арк. 62. 14. Имеретинский Н.К. Дворянство Волынской губернии. // Журнал Министерства народного просвещения. Шестое десятилетие. Ч. CCLXXXVIIІ, август. – СПб., 1893.- С. 360. 15. ПСЗ 1. Т. 26. №19531. 16. ПСЗ 1. Т. 31. №24495. 17. ПСЗ 1. Т. 37. №28309. 18. Держархів Житомирської області, ф. 146, спр. 49, арк. 12зв. 19. ПСЗ 2. Т. 3, №1773. 20. Держархів Житомирської області, ф. 146, оп.1, спр. 1, арк. 15зв. 21. Там само, арк. 15. 22. ПСЗ І. Т. 26. №19810. 23. ПСЗ 1 т. 29. №22110. 24. Держархів Київської обрасті, ф. 782, оп. 2, спр. 1б, арк. 181. 20 25. ПСЗ І. Т. 30. №23042. 26. ПСЗ І. Т. 37. №28811. 27. ПСЗ 1. Т. 27. №20273. 28. ПСЗ 1. Т. 27. №21075. 29. ПСЗ 1. Т. 28. №21646. 30. Шандра В. С. Адміністративні установи Правобережної України кінця ХУІІІ-початку ХХ ст. в російському законодавстві: джерелознавчий аналітичний огляд. – К., 1998. – С. 12. 31. Держархів Київської області, ф. 782, оп. 2, спр. 1б, арк. 1. 32. Держархів Житомирської області, ф. 146, оп.1, спр. 46, арк. 51. 33. Там само, ф. 146, оп.1, спр. 1, арк. 42. 34. Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793-1803 рр. / Переклад з французької З. Борисюк. – Л.: Кальварія, 2007. – С. 103, 107-108. 35. ПСЗ 2. Т. 6. №4382. 36. ПСЗ 2. Т. 3. №1806. 37. Держархів Житомирської області, ф. 146, оп.1, спр. 4, арк. 350- 350зв. 38. ПСЗ 2. Т. 9, отд. 1. №7007. 39. Держархів Житомирської області, ф. 146, оп.1, спр. 54, арк. 741-744. 40. Там само. 41. Там само, спр. 57, арк. 318зв. 42. Леміш Н.О. Організація діловодства в органах державної влади Чернігівської губернії (1802-1856 рр.): дисертація кандидата історичних наук. – 27.00.02. – Київ, 2009. – С. 67. 43. Держархів Київської області, ф. 782, оп. 2, спр. 1б, арк. 24. 44. Держархів Житомирської області, ф. 146, оп. 1, спр. 6, арк. 488. 45. Там само, спр. 9, арк. 242. 46. Там само, арк. 393. 47. Нариси історії архівної справи в Україні / За заг. ред. І.Б. Матяш та К.І. Климової. – К.: Видавн. Дім «КМ Академія», 2002. – С. 224. 21 48. ПСЗ 2. Т. XLIV, отд. 2. №47592. 49. Держархів Житомирської області, ф. 146, оп.1, спр. 33, арк. 89. 50. Янковая В.Ф. Русское делопроизводство в сборниках образцов документов конца ХУІІІ – начала ХХ в. // Советские архивы. – 1989. – №4. – С. 29. Гаращук Т.С. Встановлено, що для забезпечення чіткої організації роботи з документами дворянські депутатські зібрання у своїй роботі керувалися не тільки загальноімперськими нормативними актами, а й нормативно- правовими актами комітетів та комісій, які створювались та діяли у межах території України. Безпосередньо, ревізійні комісії, призначенням яких було перевірка функціонування депутатських зібрань, їхнього діловодства. Ключові слова: дворянські депутатські зібрання, нормативно-правова база, іменний указ, сенатський указ, ревізійна комісія, ревізія діловодства. Гаращук Т.С. Определено, что для обеспечения чёткой организации работы с документами дворянские депутатские собрания в своей работе руководствовались не только имперскими нормативными актами, но и нормативно-правовыми актами комитетов и комиссий, которые создавались и действовали в пределах территории Украины. Непосредственно, ревизионные комиссии, назначением которых была проверка функционирования депутатских собраний, ревизия их делопроизводства. Ключевые слова: дворянские депутатские собрания, нормативно- правовая база, именной указ, указ Сената, ревизионная комиссия, ревизия делопроизводства. 22 Garashchuk T. The Normative Base of Documentation Maintenance of Noble Deputies Assembly in Ukraine (the second half of the 18th century – the first half of the 20th century) In order to provide an accurate documentation maintenance, the Noble Deputies Assembly followed not only the general imperial normative acts but also the normative legal acts of the committees and commissions that were established and functioned in Ukraine. In particular the Audit Committees that had to check up the functioning of Noble Deputies Assembly and their documentation maintenance. Key words: Volyn Noble Deputies Assembly, Kyiv Noble Deputies Assembly, Normative Base, Royal Decree, Senate Decree, Audit Committee, documentation maintenance audit.